Повітова скарбниця
Нашу подорож історичними ерзацами луцького замку продовжимо з будівлі Повітової скарбниці (Єпископського будинку), яка розмістилася в самому його центрі. Згідно з Державним реєстром пам’яток, спорудили її в 1821 році. Однак із цим не погоджуються дослідники, які датують завершення будівництва скарбниці 1807 роком. Цей цегляний двохповерховий будинок збудований губернським фінансовим управлінням спеціально для повітової палати Луцького округу - за зразковим проектом. Існує припущення, що на цьому місці розміщувався колишній двір луцького владики, який був зруйнований черговою пожежею 1781 року.
У 1875 році приміщення передали у власність міста. На початку ХХ ст. тут уже була скарбниця військового відомства. Пізніше - аж до 1939 року - розміщувалося управління міської пожежної охорони. Вогнеборці використовували його і під час війни.
У повоєнний час у цих стінах облаштувалися проектні установи і Волинське відділення Українського товариства охорони пам’яток історії і культури. Після створення Державного історико-культурного заповідника в м.Луцьку в кінці 80-х років будинок передали на його баланс.
Переживши війни і лихоліття, ця двоповерхова пам’ятка, створена в стилі неокласицизму з колонадою і двосхилим дахом, майже два століття зберігала свій історичний архітектурний образ, створений її зодчим.
Проте в 2004 році для збільшення «корисної» та «комерційної» площі стараннями сумнозвісного екс-директора ДІКЗ Т.Рабана і його колег із владних кабінетів скарбниця зазнала безпідставних змін. Характерну висоту даху пам’ятки збільшили, через що вона стала неприродно масивною. Утім, тогочасний головний архітектор міста Л. Герасимюк, який нині посідає місце заступника начальника волинської інспекції архітектурно-будівельного контролю, цього не помітив. Тож за бюджетні кошти виважені архітектурні лінії безконтрольно перетворилися в стрімку піраміду.
Не помітили перепланування і через два роки, в 2006-му, коли на цьому додатково «освоїли» 73 тис. гривень (1 $ - 5.05 грн. авт..). Не помічають і досі. Жодних дозволів на внесення змін і початок реставраційних робіт на цій пам’ятці національного значення під охоронним номером 75/6 ніхто не давав. Жодної документації ніхто не погоджував і наукових обґрунтувань змін взагалі не існує... Це офіційно підтвердили нам у Міністерстві культури України і відповідних структурах Волинської ОДА. Тож замість історичної пам’ятки початку ХІХ століття, що і досі має національний статус, волиняни за кошти бюджету отримали чергову бутафорію, яка красується серед замку.
«Тарасів сортир»
Символом асенізаційного мислення, що вперто живе в головах волинських чинуш, стало і будівництво в охоронній зоні замку т.зв. «Тарасового сортиру», названого так людьми на честь екс-директора луцького заповідника.
Цю архітектурну химеру теж втулили без жодних відповідних погоджень, фахових висновків і документації на землю. За свідченням доктора наук, археолога Святослава Терського, який проводив розкопки в 1991 році, досліджень на повному об’ємі цієї ділянки, ніхто тут не проводив.
Згідно з “Концепцією освоєння Луцького Верхнього замку», яка була розроблена Науково-дослідним відділом того ж ДІКЗ в 1990 році, ніякого сортиру тут ніхто не передбачав. Навпаки, на цьому місці планувалося створити природній амфітеатр. Вибраний ґрунт біля підніжжя Стирової вежі прекрасно сприяв цьому чудовому задуму.
Це добре видно на план-схемі «Програми музеєфікації Луцького Верхнього замку історико-культурним заповідником».
Проте не склалося… На місці театру традиційно постала, пробачте, «євро-параша», на якій вправно відмили чималі бюджетні гроші. Те, що цей дорогий нужник постійно закритий, нікого вже давно не хвилює. Затінок бутафорської стіни біля будинку Пузин, про яку ми писали в першій частині, добре справляється з його основною функцією.
Шляхетський будинок
Ще один архітектурний ерзац ми можемо спостерігати праворуч, біля входу в замок. Це - фрагмент стіни між В’їзною вежею і Шляхетським будинком, який, згідно з документами, вважається Княжим палацом.
Цей шмат сучасного цегляного муру дав можливість в тому ж 2006 році «заробити» аж 288 тисяч гривень (!) (1 $ - 5.05 грн. авт.).
Він теж збудований на власний смак і розсуд з повним порушеннями закону, без жодних історичних візуальних прив’язок і нормативних дозволів. Відповідь, надану Міністерством культури України, яка це підтверджує, ми вже наводили у першій частині цього матеріалу.
Та й за самим Шляхетським будинком (1789 р), розміщеним поруч, що є пам’яткою національного значення, теж ніхто особливо не стежив. Хоча він і перебуває на балансі картинної галереї Волинського краєзнавчого музею, а не горезвісної дирекції ДІКЗ, проте це не особливо йому допомогло.
За багато років тут навіть ринви під дахом не поставили. Тож грибок і тріщини, які виникли внаслідок високого рівня вологи, постійно руйнували пам’ятку. 47 тисяч гривень, виділених на пам’ятку у згадуваному 2006 році, так освоїли, що цього навіть ніхто не помітив. Вправні ділки з міських кабінетів вчергове безкарно нагріли руки на т.зв. «реставрації». Збудована поруч глуха багатометрова стіна, що створила своїми фундаментами справжній підводний басейн, лише пришвидшила руйнування. Втім, цим ніхто особливо не переймався. Ганебну ситуацію прикрили 3 100 000 гривень, як були виділені з держаного бюджету в 2012 році. Бездарність тих самих керівників і чиновників, які проявили повну нефаховість, під фанфари ЗМІ для обласного керівництва знову з лишком покрив державний бюджет.
Будівельна археологія
Ще однією ганебною сторінкою останніх років, пов’язаною з замком, стали наукові дослідження. Про їхній рівень і якість яскраво свідчать розкопки 2006 року - під час так званих «реставраційних робіт з благоустрою території» (!), які здійснювалися з грубими порушеннями основних археологічних принципів. З повною відповідальністю можна стверджувати, що це було не наукове дослідження, а банальна обслуга забаганок будівельників з елементами археології… Згідно з офіційними документами, за цю допомогу в терміновому «освоєнні» бюджетних коштів керівництво Волинської філії ДП НДЦ «Охоронна археологічна служба України» отримало аж 90 тисяч гривень. Тому науковці вже не звертали увагу на важку техніку, яка місила насичений артефактами культурний шар своїми колесами, і на десятки тонн недослідженого історичного ґрунту, безконтрольно вивезеного в невідомому напрямку…
Те, що конфігурація археологічних розкопів, яка чітко вписувалась у визначені будівельниками межі, а дослідження не доходило до материка, а завершувалось на глибині запланованих фундаментів, особливо нікого не хвилювало.
Про якість будівельних робіт і фаховий рівень т.зв. «реставраторів» навіть говорити не хочеться. Сіль на стінах, відвалена штукатурка і плитка, тріщини… Все з’явилося в перші місяці після освоєння бюджетного пирога.
Показовим прикладом такої «фаховості» є т.зв. гідроізоляція, створена над укриттям підземної забудови, що розташована за вівтарною частиною залишків древнього храму Іоанна Богослова. На бетонні плити перекриття поклали тонкий шар благенького руберойду і залили 5-сантиметровим шаром цементного розчину… І на цю «гідроізоляцію» зверху просто поклали костку бруківки, просипавши шви пісочком…(!). Цей ганебний процес добре видно на світлині того часу.
Сьогодні крізь неї тече вода, а цементний розчин, відвалюючись цілими шматками, розсипається на порох прямо в руках. Відомий волинський архітектор Василь Іванович Дузь-Крятченко, з яким ми кілька місяців тому оглянули цей шедевр будівельної безграмотності в замку, влучно й емоційно прокоментував рівень таких фахівців. На жаль, його слова ми не можемо навести – вони не зовсім літературні.
Зауважимо, що тільки на ці роботи з т.зв. «благоустрою» центральної частини території замку було затрачено понад 1 500 000 гривень. І знову все без відповідних дозволів, з порушенням вимог закону і державних будівельних норм…
Примітно, що нинішній директор заповідника П.Рудецький, який в 2006 році був головним спеціалістом відділу охорони культурної спадщини управління культури і туризму ВОДА, що контролювало роботи в замку, тоді зі своїм шефом В. Лисюком абсолютно спокійно спостерігали за беззаконням та паплюженням унікальних волинських пам’яток. Зараз, напросившись у заповідник, він, вже безпосередньо прикриваючи власну бездарність, жадібно прагне коштів на чергову «реставрацію нещодавньої реставрації» …
Чудеса фахової неспроможності, злодійства і відмивання бюджетних коштів, що їх демонструють волинські гендлярі і різномасті чинуші під прикриттям «рідної» прокуратури, можуть спокійно конкурувати із самою пам’яткою, яка визнана чудом України. Бентежить лише те, що в цих няньок, які й досі владарюють краєм, будь-яке чудо стане безоким …
Про те, як керували і наживалися на луцькому замку нині діючі міські й обласні чиновники, ми розповімо в третій частині «Бутафорій луцького замку».
Джерело: Volyn Times
Немає коментарів:
Дописати коментар