Частина перша. Поселення навколо Каменя та над давніми шляхами, що ведуть у місто
В далекому минулому вся територія, яку нині займає район, була вкрита лісами. Дубові гаї, соснові бори, дрімучі ялинники, ліщинові, вільшані, березові та осинові ліси простягалися на десятки кілометрів. Іншою характерною рисою цієї місцевості було болото. Причому, не окремі болота, а болото без кінця і краю… Села стояли ніби на островах серед болота, їх з'єднували насипані дороги. А навесні та восени під час повеней більшість сіл взагалі була відрізана від світу.
Як окрема адміністративна одиниця Камінь-Каширщина виникла в міжвоєнній Польщі, коли в 1923 році було створено Камінь-Каширський повіт у складі Поліського воєводства. В січні 1940 року, серед інших, утворений Камінь–Каширський район - вже як частина Волиинської області.
Столиця району. Літописний Камінь
Камінь був заснований у 12 столітті як віддалений форпост на півночі Волинського князівства. Найбільш поширена версія щодо заснування міста князем Романом Мстиславовичем. Тут, над річкою Валев (нині Цир), збудували дерев'яну фортецю, оточену валом та ровом. В основі давньої назви міста - слово «камінь». На Русі було ще кілька літописних міст з такою ж назвою. Каменем–Каширським місто почали називати в середині 18 століття. Існує версія, що князі Сангушки–Коширські отримали другу частину прізвища від назви цього міста. Втім, воно ще й не називалося Коширським, як Сангушки вже стали Коширськими. Ймовірніша інша версія: князі раніше володіли Кошарською волостю, центром якої було містечко Кошер (нині село Нові Кошари в Ковельському районі). А відтак і Камінь, як власність Сангушків-Коширських, почали називати Коширським.
Села, що оточують Камінь- Каширський, історично тісно пов'язані з містом. Одні з них завдячують своїй появі розвитку кустарного виробництва в місті, інші згадуються в контексті історичних подій в Камені. А деякі з них вже стали його частинами. Селяни, які, зокрема, жили у селах Ольблє Руське й Ольблє Лядське, брали участь в обороні Каміньського замку. Також із містом пов'язане виникнення поселень, що будувалися над магістральними шляхами. Такими були дороги, що вели з Каменя в напрямку Володимира, а також до Луцького поліського гостинця. Згодом, у добу Російської імперської історії Волині, по траєкторії давніх доріг влаштували військово–поштовий тракт Ковель–Пінськ. Й нині ця дорога, що веде з Ковеля в Камінь-Каширський і далі в Седлище на шляху Луцьк-Любешів, є основною магістраллю району.
Околиці Каменя
Розширюючись, Камінь–Каширський поглинав довколишні поселення. Одним із них є колишнє село Воля, що розташовувалося над дорогою, яка вела з міста в напрямку Любешова. Воля постала на вільній землі, котра не належала місту. Звідси – й така назва. Дотепер збереглася колишня сільська церква, оригінальна пам'ятка волинського сакрального зодчества.
Майже половина сучасного Каменя – землі села Застав'я, від якого нині не залишилося й сліду. В давнину на річці Цир облаштували став, який слугував для забезпечення роботи водяного млина. Відносно історичної частини міста, село розташовувалося за цим ставом, що й дало йому назву.
Частиною міста фактично стало і село Олексіївка, воно навіть підпорядковане Камінь-Каширській міській раді. Кажуть, що його заснували поляки - на місці фільварка, який вони купили в поміщика. В основі назви села - давньогрецьке ім’я Олексій. Село Підцир'я у документальних джерелах вперше згадується в 1545 році. Воно хоч і є окремим селом, проте також злилося з Каменем–Каширським і підпорядковане міській раді. Його назва зумовлена географічним розташуванням – поблизу річки Цир.
Найбільше в районі - село Раків Ліс, в ньому живе більше трьох тисяч людей. Зараз це приміське село, що межує з Каменем–Каширським. Його назва з раками жодним чином не пов'язана, а «раків ліс» буквально означає криволісся. Село - давнє, перша згадка про нього сягає 1546 року. Колись частина села під назвою Довга Нива так розрослася, що стала окремою територіальною одиницею, проте згодом її знову включили до Ракового Лісу.
Довкола озера Ольблє
Раніше озеро Ольблє славилося своєю рибою – селяни її продавали. Нині воно називається Лука. На його берегах розміщені села Грудки та Осівці, а трохи далі - село Ольшани. Осівці, розташовані на захід від озера, вперше згадуються на початку 16 століття. Колись це було Ольблє Лядське – перша частина цієї назви походила від назви озера, а друга відображала той факт, що село належало польським поміщикам. У 1946 році його перейменували - за назвою найближчого урочища.
Назву урочища присвоїли й селу Грудки, яке лежить на східному березі озера. Грудок - місце на підвищенні. А колись це було Ольблє Руське. Як кажуть, Руським воно називалося тому, що належало російським поміщикам. Відомо, що в 16 столітті довкола Грудок був дубовий ліс, в якому водилися навіть ведмеді. Він існував ще до 19 століття...
Невелике село Ольшани в основі назви має слово «ольха», тобто – вільха. Це дерево росте переважно в заболочених низинах.
Залазько
Село засноване вихідцями з села Раків Ліс на початку 19 століття. Тоді в це місце пересилилися чотири сім’ї та заснували хутір, який згодом став селом. Його назва, очевидно, походить від назви урочища. Лаз - давнє слово, що означало стежку, прохід в густому лісі, а закінчення -ько - полонізм.
Сошичне і Запруддя
Над шляхом із Каменя-Каширського в Ковель розмістилося давнє село Сошичне. В документах воно згадується ще 1444 року. Розташоване Сошичне в низинній місцевості, а в давнину взагалі стояло на клаптиках суші серед боліт. Це й відображено в первинній назві села - Сушичне. Поштова станція, що діяла в часи Російської імперії, та залізнична платформа, збудована під час Першої світової війни, неабияк сприяли розвитку села, яке зараз є домівкою для двох тисяч селян.
Запруддя - перше село дорогою з Ковеля й Луцька в центр району. Раніше це був відділений болотом присілок села Сошичне. В основі його назви - руське слово «пруд» – водойма зі стоячою водою.
Нуйно, Залісся та Лука
Нуйно вперше згадується 1463 року під назвою Нюйно. За легендою, тут селилися втікачі, які рятувалися від татар. Вздовж шляху Ковель – Камінь-Каширський розташувалася чи не половина нуйнівських осель, серед яких збереглися довгі хати. Господарства у яких - будинок та господарські будівлі - вибудовані в лінію, впритул одне до одного. Нуйно - найбільш витягнуте село району. Потяг Ковель–Камінь-Каширський зупиняється тут двічі.
Залісся колись було віддаленим кутком Нуйна. Його історія почалась у часи кріпосного права, коли поміщик переселав частину Нуйнівських селян за ліс, на схід. Врешті-решт Залісся стало окремим селом. Тоді ж іншу частину жителів Нуйна виселили ще далі – до водяного млина мельника Луки. Присілок так і назвали Лука. Згодом він теж став окремим селом. В нинішньому адміністративному поділі села Лука не існує, в радянський час його включили в територію Залісся.
Клітицький кущ
В основі назви села Клітицьк - давнє слово «кліть», тобто, зруб - спосіб зведення стін будинків або споруд із колод чи брусів, які укладають горизонтальними рядами. Ще в період Русі дерев'яний зруб широко використовували для будування житла, господарських, культових та оборонних споруд.
Село Яловацьк виникло на піщаних малородючих землях, що і відображено в його назві, утвореній від слова «яловий» – безплідний (про грунт, рослину). Народне прислів'я стверджує: “Ялова земля не нагодує, а сама їсти просить”. Поблизу села, в лісі, розташовані Яловацькі джерела - з них бере початок річка Цир.
Назва села Гута-Камінська розповідає про існувавання в цьому місці кустарного скляного заводу - гути. Майстри з сім'ями, оселившись поряд з гутою, заснували нове поселення. Згодом село розрослося, в ньому з'явилися церква та вітряк. Місцеві скляри виготовляли різноманітні сорти простого, зеленого, синього скла, а також кухонний посуд.
Литовське прикордоння
На схід від Каменя–Каширського розташоване велике село Воєгоща. В 1502 році в документах згадується Воєгощанський млин. Перекази свідчать, що колись у навколишніх лісах боло багато вовків. Часто було чути, як то в одному місці, то в іншому вив у гущі вовк. Звідси й виникла така назва. Вихідці з цього давнього села утворили кілька нових поселень. Зокрема, до середини минулого століття існувало Озюрко - над одноіменним озером - його згодом розселили. Давніша назва села - Гута Воєгощанська - розповідає про зв'язок поселення з Воєгощем та спеціалізацією перших його селян.
Кримне засноване на Воєгощанських хуторах. Назва села утворена від слова «кремній», якого багато в тутешніх околицях. За легендою, в давнину тут був кордон між Литовським князівством та Польським Королівством. Неподалік села ще на початку 20 століття стояв чотирикутний стовп у вигляді піраміди. Місцеві жителі розповідали, що було ще два таких стовпи на відстані кількох верст один від одного - їх вважали прикордонними знаками. Прикордонні стовпи дійсно існували в Литві та Польщі, проте виглядали вони інакше. М.І. Теодорович припускав, що, можливо, ці об'єкти мали релігійне значення, оскільки на одному зі стовпів, що його застав відомий дослідник Волині, були барельєфи облич. І дійсно на слов'янських ідолах часто зображалися обличчя. Найкращим прикладом такого божества є Збруцький ідол.
Брониця в давнину була частиною Кримного, в якому розміщувався поміщицький маєток – він мав вигляд дерев’яної фортеці, оточеної ровом. Раніше це була просто вулиця, що закривала собою маєток, ніби обороняючи його. Тому і отримала назву Брониця. Згодом село розбудували і воно стало самостійним. Населення нинішньої Брониці перевищує 1300 жителів.
Пнівненська Гміна
Село Пнівне - центр куща сіл, які зараз входять до Пнівненської сільської ради. Колись на його місці був ліс, від якого згодом залишилися тільки пеньки – це й дало назву селу. З часом на віддалі від Пнівного утворилося нове село - Винімок. Слово «винімок» - давнє і приблизно означає щось віддалене.
Від одного з найбільш розповсюджених на Поліссі дерев отримало назву село Соснівка, де мешкає півтисячі людей. А в назві маленького села Городок - давньоруське слово «городъ», тобто, фортеця, місто. Назва відображає інформацію про те, що в добу середньовіччя на цьому місці існувало укріплене поселення.
Найбільше село Пнівненської округи – Волиця - раніше було Вулькою Пнівненською. Загалом слово «воля» в назвах волинських та поліських сіл зустрічається досить часто. Такі назви утворювалися, коли нове поселення виникало на не зайнятих, вільних землях.
Село Фаринки включило в себе частини, які істрично були окремими населеними пунктами: Шиловичі, Березняки, Мар’янівку. Існує версія, що назва села походить від німецького слова «fähre» - пором, переправа.
Автор: Іван Шворак. Малюнки Юлії Шворак Ч.2 - ТУТ
Джерело: Volyn Times
Немає коментарів:
Дописати коментар